Коли 16 серпня 1941 року німецькі війська захопили Миколаїв, місто поринуло у пекло. Десятки тисяч містян, робітників суднобудівних заводів, жінок і дітей опинилися під владою окупантів, які безжалісно нав’язали новий порядок. У повітрі стояв страх, на вулицях лунав наказ: “за саботаж – смерть”. Вже восени 1941 року в урочищах навколо Миколаєва почалися масові розстріли. Через три роки, 28 березня 1944 року, місто звільнили. Але яким було буденне життя миколаївців у ці темні роки, як вони виживали? Про це часто мовчать у загальних описах війни. У цьому матеріалі на сайті mykolaiv-yes.com.ua локальний опис, який дозволяє відчути дух окупаційного Миколаєва.
Адміністрація окупації та бургомістр Ползунов
Микола Васильович Ползунов народився 22 лютого 1905 року в Миколаєві. Його батько Василь Сергійович Ползунов викладав у залізничному училищі креслення й геодезію. У довоєнні роки майбутній миколаївський бургомістр (міський голова) працював інженером-будівельником, займався технаглядом у порту, у міському комунальному відділі.
Коли в серпні 1941 року Миколаїв був окупований, Миколу Ползунова призначили головним інженером міської управи. Уже до грудня 1941 року його призначили бургомістром в системі окупаційної влади.
У архівних документах КДБ, які були розсекречені вже у пізні роки, згадується, що Микола Васильович отримав призначення з ініціативи Gebietskommissar, щоб “налагодити роботу комунальних підприємств та стабілізувати міське господарство під контролем окупаційної адміністрації”.
Як бургомістр, Микола Ползунов взяв на себе кілька ключових функцій. Він курував відновлення промислових підприємств, зокрема Чорноморського суднобудівного заводу, заводу імені 61 Комунара, суднобудівного заводу “Океан”. Микола Васильович відповідав за житлово-комунальне господарство: ремонт мереж водогону, каналізації, відновлення пошкоджених частин труб та котелень. Він також контролював муніципальний транспорт – трамвайні та автобусні маршрути, виділення пального, графіки руху.
У медичній сфері Микола Ползунов курував лікарні, поліклініки, постачання ліків… Водночас він відповідав за відновлення шкіл, комплектування вчителями, забезпечення книгами.
Про геноцид євреїв
16 вересня 1941 року розпочалася масова акція знищення євреїв у Миколаєві та навколишніх районах. Вона тривала два тижні, до 30 вересня. За офіційною німецькою доповіддю Einsatzgruppen “Jews and Communists” від 2 жовтня 1941 року, в операції загинуло 35 782 радянських цивільних, переважно євреїв.
Євреїв вбивали не лише в межах Миколаєва, але й у навколишніх селах. Чоловіків, жінок і дітей звозили у визначені місця (двори шкіл, склади міста або спеціальні пункти збору), змушували знімати одяг та залишати всі свої речі. Потім їх розстрілювали живими групами або партіями в ямах, рівчаках або спеціально виритих траншеях.
Згідно з німецькими записами, жертв рахували поіменно. Цей список було використано як доказ на Нюрнберзькому процесі (справа NO-3137). Після війни, у січні 1945 року, 9 виконавців були передані на суд Радянському Союзу. 7 засудили до смертної кари. Їх повісили 17 січня 1946 року. Ще двом присудили до 20 років ув’язнення.
До початку війни у Миколаєві проживало близько 38 402 євреїв. Багато з них мали будинки у Центральному районі, на вулицях Комунарівська, Адмірала Макарова, Богоявленській. Після масових арештів та пограбувань нерухомість конфіскували.
Після війни у Книзі Пам’яті Миколаївщини зафіксували пам’ять про тисячі єврейських родин, знищених у тій вересневій різанині 1941 року. На місцях колишніх розстрілів були встановлені меморіальні дошки.
Шталаг-364 – військовополонені та примусова праця
Шталаг-364 (нім. Stalag 364; пізніше – табір №126 МВС СРСР) розташовувався в мікрорайоні Темвод міста Миколаїв. Його створили у квітні 1942 року та ліквідували у листопаді 1943 року.
За архівними оцінками, кількість військовополонених, які пройшли через Шталаг-364, сягала близько 45 000 осіб. За весь період існування табору, в ньому загинули приблизно 30 680 військовополонених. Категорії бранців: переважно радянські військовополонені. Але також серед них були роми, євреї та політпрацівники (тобто цивільні, яких окупанти вважали потенційною небезпекою або “неблагонадійними”).
Умови життя в таборі були надзвичайно тяжкими. Полонені спали в бараках або на підстилках із соломи. Харчування було майже відсутнє. Людям видавали по одній порції хліба в день. Воду пили просто з джерел, хоч часто вона була забруднена, інколи її навіть не вистачало. Медичної допомоги також практично не було. Хвороби, такі як тиф, дизентерія, рани від голоду чи холоду спричинювали високий рівень смертності.
Щоденна праця була примусовою. Частина полонених працювала на корабельні “Темвод”, на ремонті суден і на будівництві комунальних споруд. Окупанти використовували їх у трудових командах для завантаження та розвантаження вантажів у порту, ремонту залізничних колій, обслуговування інфраструктури… Коли підходили зимові місяці, праця ставала ще важчою через холод, нестачу одягу, взуття, пального. Ті, хто не міг працювати (від поранень або хвороб), часто не виживали.
Цей табір розташований дуже близько до житлових кварталів Темводу. Місцевим доводилося бачити, як доставляли полонених. Часто вони чули крики. Особливо ночами… Деякі жителі підпільно приносили їм хліб або воду, але за це могли покарати.
Виживання містян під час окупації
Через вимоги контрибуцій, блокування доступу до продовольства та каральні заходи за найменші порушення під час німецької окупації, Миколаїв зазнав серйозних економічних і соціальних стресів.
Окупаційна влада вимагала від мешканців регулярних контрибуцій у продуктах: зерно, картопля, м’ясо, молоко, масло. У документах місцевої управи зафіксовано, що восени 1941 року з Корабельного та Татарбунарського районів загалом збирали по 150-200 тонн зерна щомісячно.
Місцеві магазини та ринки зачинялися чи суворо обмежували час роботи. Ціни на хліб стрімко зростали. У грудні 1941 року булка хліба (500 г) коштувала в Миколаєві приблизно 5 рейхсмарок або еквівалент в окупаційній валюті, тоді як у довоєнні часи вартість була приблизно вдвічі меншою.
Блокади проявлялися також і у транспорті, бо обмежувались постачання пального. Трамваї та автобуси ходили з перебоями. Взимку 1942-1943 років через брак вугілля або пального опалення у багатьох миколаївських багатоповерхівках було повністю вимкнено. Щоб хоч трохи зігрітися, жителі спалювали солому або використовували залишки дерев’яного палива.
Підпільні організації та партизанський рух у Миколаєві
Одна з ключових підпільних організацій Миколаєва – “Партизанська іскра”. Вона діяла в період 1942-1943 років. Учасниками підпілля були робітники суднобудівних заводів, порту, залізничники, службовці комунальних служб, вчителі, медики – люди, які контактували із широким колом населення. Це давало можливість збирати інформацію про пересування німецьких загонів, повідомляти про переміщення військової техніки, блокувати або саботувати ремонтні роботи, щоб сповільнювати військові постачання.
Кількість активних учасників радянських підпільних груп і партизанських загонів перевищувала 25 000 осіб по всій Миколаївській області. Одна з локальних особливостей це те, що підпільні організації тісно координувалися з центрами у північних районах області. Наприклад, райони Березнегуватого і Снігурівки. Саме через них відходили шляхи руху партизанських груп, забезпечення припасів, евакуація поранених людей.
Ще одна особлива риса це те, що міські підпільні групи в Миколаєві працювали у великих житлових масивах та промислових підприємствах. Наприклад, робітники суднобудівних заводів, автобусних і трамвайних депо передавали інформацію про ремонти техніки, відвантаження металу або запчастин, які могли бути використані на потреби вермахту. Це давало змогу здійснювати диверсійні акти. Наприклад, навмисне псування обладнання, викрадення інструментів, малий саботаж.
Джерела: