Друга світова війна стала часом небачених випробувань для мешканців міста Миколаєва. Окупація тривала з 16 серпня 1941-го року до 28 березня 1944-го року, і цей період ознаменувався серйозними дефіцитами. Зокрема і у сфері харчування. А більше про те, що їли миколаївці під час Другої світової – читайте на сайті mykolaiv-yes.com.ua.
Окупаційна політика та продовольчі позбавлення
Після окупації Миколаєва 16 серпня 1941-го року німецько-румунськими військами було створено надзвичайно сувору систему контролю над продовольчими ресурсами. Усі наявні у миколаївців запаси зерна, борошна, м’яса та овочів конфісковували для потреб окупаційної армії.
Восени 1941-го на складах по вулиці Марка Кропивницького окупанти вилучили понад 200 тонн зерна. І все відправили до Німеччини. Згідно зі спогадами Олександра Карпенка, який у ті роки працював у продовольчому складі на вулиці Спаській, для місцевих мешканців виділялися мінімальні пайки. Так, наприклад, ті миколаївці, які працювали на окупантів отримували щоденно по 100 грам хліба. Водночас для безробітних виділялося менше ніж 50 грам.
Тоді ж на міських вуличках з’явилися оголошення з переліком заборон. Так, наприклад, за приховування зерна чи інших харчів загрожувала смертна кара. У вересні 1942-го року у Варварівці було страчено цілу родину Семенюків. За спробу заховати три мішки пшениці.
На площі Ринок (сучасна площа Соборна) часто проводилися показові розправи над тими, кого звинувачували у крадіжках або спротиві. Зокрема, 15 березня 1943-го року тут публічно стратили Івана Трохименка. Його звинуватили у крадіжці харчів зі складу на вулиці Адміральській.
Крім конфіскації продуктів, для жителів навколишніх районів окупаційна влада запровадила обов’язкові сільськогосподарські постачання. Це ще більше загострило продовольчу кризу в Миколаєві, бо ж велика кількість селян опинилися на межі голоду.
Голод та бартер
Період окупації приніс голод, який охопив практично всі верстви населення. Зокрема, взимку 1942-1943 років смертність серед миколаївців зросла у декілька разів. Архівні дані свідчать, що лише у грудні 1942-го року від голоду померли понад 500 містян. А всього за період окупації через недоїдання та пов’язані захворювання померли близько 15 тис. миколаївців.
Тож тепер система бартеру стала основним способом виживання. У селах навколо Миколаєва, таких як Балабанівка, Широка Балка та Галицинове, ще залишалися невеличкі запаси картоплі та зерна. Тож миколаївці часто йшли туди пішки, несучи в руках цінності, щоб обміняти їх на їжу. Люди обмінювали все, що могли. Родинні прикраси, дорогий одяг і навіть меблі. Ірина Захарченко, яка тоді була підлітком, згадувала: “Ми несли мамину весільну сукню до Галицинового, щоб обміняти її на два кілограми картоплі”.
На ринках, як от Варварівський та Яхт-клубний, торгівля процвітала. Там легко можна було знайти зерно, борошно та картоплю. Однак ціни були неймовірно високими. Наприклад, у 1943-му році кілограм борошна коштував 200 карбованців. Це при тому, що середня зарплата працівника в окупаційних установах становила 300 карбованців на місяць.
Раціони та сурогати їжі
Через серйозну нестачу продуктів раціон миколаївців складався виключно з того, що можна було знайти або приготувати з мінімальних запасів. Тепер основою харчування стали замінники. Найпоширенішим сурогатом був хліб із домішками тирси, кукурудзяного борошна та лушпиння картоплі. Його випікали у підпільних пекарнях. Одна з таких функціонувала у підвалі будинку на вулиці Артилерійській.
Кава була замінена напоєм із жолудів. Їх збирали в Яхт-клубі або в парку на Адміральській. Серед робітників порту стали популярними “бурда” та юшка з залишків овочів. Там на складських територіях можна було знайти залишки картоплі, капусти чи буряка.
Також для багатьох людей рятівною стала риболовля на Інгулі та Південному Бузі. Однак окупанти суворо це контролювали. А за спроби ловити рибу без дозволу могли суворо покарати. У червні 1943-го року трьох рибалок із району Намив було страчено. Так-так, за нелегальний вилов риби.
Діти та харчування
Особливо сильно від голоду страждали діти. Лікарні, зокрема та, що на вулиці Чкалова, були переповнені дітьми із захворюваннями, викликані недоїданням. Архіви свідчать, що рівень смертності серед миколаївських дітей був критично високим. Так, наприклад, у 1943-му році померло понад 300 діток віком до 10 років.
Свідки згадували, що діти часто збирали траву на пустирях між вулицями Марка Кропивницького та Великою Морською. Олексій Микита, який пережив окупацію бувши підлітком, згадував, що вони з друзями біля місцевого ринку часто шукали картопляні шкірки. І їли їх сирими. Деякі діти допомагали дорослим шукати їжу, збираючи жолуді чи трави в парках та на околицях Миколаєва. Інші, через бойові дії та голод, залишалися сиротами й були змушені жебракувати.
У Миколаєві діяли підпільні групи, які намагалися допомогти вижити дітям-сиротам. Наприклад, у 1943-му році на базі школи №5 на вулиці Адміральській було створено імпровізований притулок. Тут намагалися годувати дітей хоча б один раз на день. Одна з вчительок, Ганна Коваль, організовувала збір залишків їжі серед сусідів. Вона згадувала, що навіть коли не було зовсім нічого, волонтери-підпільники знаходили спосіб нагодувати дітей хоча б картопляною шкіркою.
У той же час велика кількість дітей у пошуках їжі чи притулку працювали у господарствах окупантів. У селах навколо Миколаєва, зокрема у Матвіївці та Парутиному, діти збирали залишки врожаю на полях, при цьому ризикуючи потрапити до рук німецьких патрулів.
Допомога підпілля та місцевих жителів
У період окупації Миколаєва значну роль у виживанні населення та організації опору відігравали місцеві жителі та підпільники. Одна з найвідоміших підпільних організацій, яка діяла в Миколаєві, була група під керівництвом Віктора Лягіна (псевдонім “Корнєв”). Вона функціонувала з осені 1941-го до липня 1943-го. Саме до того моменту, коли Лягіна заарештували та розстріляли. Ця організація займалася не лише збором розвідданих для Червоної армії, а й постачанням їжі, медикаментів і теплого одягу для містян та радянських військовополонених.
У Миколаєві діяли й інші підпільні групи. Як-от група Михайла Герасименка, яка займалася організацією саботажу на підприємствах. Зокрема на Миколаївському суднобудівному заводі ім. Андре Марті (сучасний Чорноморський суднобудівний завод). У 1943-му році ця група організувала вибух на складі з продовольством, який нацисти використовували для власних потреб.
Також миколаївці часто приховували у своїх домівках радянських солдатів. Тих, що втекли з полону. У грудні 1941-го року на вулиці Садовій 12-річний хлопчик Микола Шевченко переховував у підвалі двох червоноармійців. Попри ризик, його мати, Марія Шевченко, підтримувала чоловіків протягом трьох місяців. Доти, аж допоки вони не перебралися на підконтрольну СРСР територію.
Ще один приклад – це сім’я Гончаренків з Великої Морської. Вони рятували дітей, яких нацисти мали намір відправити до Німеччини. За період 1942-го – початку 1944-го років Гончаренки приховали щонайменше 17 дітей, переважно єврейського походження. Їх забезпечували не справжніми документами та харчами.
І кожна така історія свідчить про небувалий героїзм та солідарність миколаївців у період окупації. Їхня допомога була ключовим чинником виживання багатьох людей та внеском у майбутнє звільнення міста.