Друга світова війна залишила важкий слід у долі Миколаєва. Попри складні умови нацистської окупації та бойових дій, миколаївцям вдавалося зберігати свою культурну ідентичність та знаходити шляхи для освітнього і культурного збагачення. А більше про це – на сайті mykolaiv-yes.com.ua.
Відродження через самодіяльність
Одним із ключових елементів збереження культури стало створення гуртків самодіяльності. Миколаївці організовували аматорські театральні постановки, концерти та літературні вечори. Звісно ж, у підпіллі.
У 1942-му році на Заводській вулиці діяв театральний гурток. Його організував інженер Микола Харченко. Цей гурток ставив вистави за творами Івана Карпенка-Карого, Миколи Гоголя та Григорія Квітки-Основ’яненка. Глядачами часто були робітники суднобудівного заводу та члени їхніх родин. Попри всі заборони вони збиралися по вечорах у покинутих приміщеннях.
Однією з найвідоміших ініціатив стала ідея миколаївської вчительки Олени Кравченко проводити літературні читання, присвячені творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка. Одного разу, на такому вечорі у грудні 1943-го року, Олена прочитала “Заповіт” Шевченка. Це стало символом національного спротиву. Той захід проходив у підвалі будинку на вулиці Садовій, і зібрав понад 30 людей. Такі події дозволяли миколаївцям підтримувати моральний дух та згуртовуватися навколо спільної ідеї.
Не менш важливим було створення музичних гуртків. Наприклад, молодіжний вокальний ансамбль під керівництвом Павла Іваненка регулярно виконував українські народні пісні. Як от, “Реве та стогне Дніпр широкий” та “Ой, у лузі червона калина”. Виступи цього ансамблю самодіяльності відбувалися у підпільних приміщеннях та навіть у лісах поблизу Миколаєва.
Освітня діяльність у підпіллі
Під час окупації Миколаєва німецько-фашистськими військами всі офіційні школи та університети були закриті. Повністю. Та попри це місцеві педагоги організовували підпільне навчання.
Викладач історії Миколаївського педагогічного інституту Дмитро Суховий проводив таємні лекції для студентів у підвалах будівель. Він читав лекції на теми, заборонені окупаційною владою. Зокрема про історію козаччини, національно-визвольну боротьбу та українську літературу. Однією з найпам’ятніших лекцій була присвята гетьману Богдану Хмельницькому. Її Суховий провів у серпні 1943-го року.
Місцеві вчителі, такі як Поліна Заграй та Іван Абраменко, організовували підпільні школи для дітей. Одна з них функціонувала на території села Матвіївка (сучасний мікрорайон Миколаєва). Тут близько двадцяти дітей навчалися читання, письму, арифметиці та історії України. Викладання велося здебільшого у сараї біля будинку місцевого жителя Василя Мельника. Але вчителі часто змінювали місце занять, щоб уникнути переслідувань з боку окупантів.
Олена Грицай, інша відома вчителька, організовувала уроки з української мови для молоді на околицях Варварівки. У 1944-му році, за кілька тижнів до звільнення Миколаєва, її група складалася вже з 15 учнів. А згодом вони стали волонтерами з відновлення місцевих шкіл.
Збереження бібліотек і книг
Книги стали важливим інструментом культурного опору. У роки війни миколаївські бібліотекарі, зокрема співробітники Центральної міської бібліотеки, рятували літературні скарби, ховаючи їх від нацистів. Завдяки їхній роботі вдалося зберегти близько 15 тис. томів. Серед них були й рідкісні видання XIX століття. Зокрема “Кобзар” Шевченка 1860-го року та твори Пантелеймона Куліша.
Бібліотекарка Марія Гончарова згадувала, як вона ночами переносила книги до підвалів, створюючи там імпровізовані читальні зали. У жовтні 1943-го року група бібліотекарів організувала підпільний обмін книгами серед жителів. Один із таких центрів обміну діяв у приміщенні на вулиці Соборній. Тут читачі могли отримувати книги, залишаючи свої. Завдяки їх діяльності наш Миколаїв не втратив свою інтелектуальну спадщину навіть у найтемніші часи.
Бібліотекарі, такі як Віра Пономаренко, часто проводили читання віршів для дітей у населених пунктах поблизу Миколаєва. Зокрема, у селі Парутине було організовано літературний гурток. Його члени писали власні поезії та обговорювали творчість Шевченка, Франка та Лесі Українки.
Народна творчість і музика
У складні часи війни джерелом надії та натхнення для миколаївців стала музика. Самобутні музиканти, як-от скрипаль Андрій Литвиненко, проводили вуличні концерти. Вони збирали людей просто навколо себе.
Андрій грав народні мелодії та твори Миколи Лисенка. Зокрема його “Елегію” та “Бурю”. Бо вони добре підіймали моральний дух і нагадували про багату культурну спадщину українців. Один із таких вуличних концертів відбувся у серпні 1942-го року на території Слобідської частини Миколаєва. Тоді тут зібралося понад сотні містян. Подія проходила біля колишнього будинку купця Івана Кулика, що став прихистком для багатьох миколаївців під час обстрілів.
У селі Воскресенське жінки створили хор, який виконував українські народні композиції. Пісні, такі як “Ой у лузі червона калина”, “Несе Галя воду” та “Реве та стогне Дніпр широкий”, стали символом національного спротиву та єдності.
Учасниця хору Галина Ткаченко згадувала, як їхній спів надихав односельців не здаватися навіть у найскладніші моменти. В одному з радянських інтерв’ю вона розповідала про концерт, який відбувся у червні 1943-го у лісі поблизу Воскресенського. Тоді тут жінки співали під супровід гармоніста Михайла Журавля. Концерти часто проводили саме на околицях села. Бо у цих місцях не було окупаційних патрулів.
Водночас у Миколаєві діяла підпільна група музикантів під керівництвом піаніста Василя Орловського. У 1943-му році вони організували концерт у підвалі будинку на вулиці Марка Кропивницького, де виконували твори Людвіга ван Бетховена та Фридерика Шопена. Слухачами були як миколаївці, так і бійці підпільного руху. Пізніше Орловський згадував, що виконання Сонати №14 Бетховена стало для багатьох символом надії та стійкості.
Відновлення культурних осередків після окупації
Після звільнення Миколаєва, у березні 1944-го року, почалося активне відновлення культурних установ. Миколаївський академічний художній драматичний театр, зруйнований під час боїв, відновили вже у липні того ж 1944-го. А перша вистава, проведена в його стінах, викликала справжній фурор серед місцевих жителів. То була “Наталка Полтавка” за І.Котляревським. Головна акторка Лідія Тимошенко згадувала, що зал був переповнений, а глядачі стоячи аплодували протягом десяти хвилин.
У квітні 1944-го у місцевих школах відновили навчання. Вчителі проводили уроки просто неба, адже багато будівель було зруйновано. У школі №3, яка знаходилась на Великій Морській, організували вечір пам’яті загиблих героїв. Тоді тут учні читали вірші, зокрема твори Василя Симоненка та Олександра Олеся, та демонстрували малюнки, присвячені війні.
Також було відновлено роботу Центральної бібліотеки. Вона відкрилася у серпні переможного 1944-го. Завдяки зусиллям бібліотекарів та волонтерів, які активно допомагали відновлювати фонди, бібліотека змогла запропонувати читачам понад 10 тисяч книжок. Однією з перших акцій стала виставка літератури, присвячена 80-річчю з дня народження Тараса Шевченка. Тоді тут зібралося понад 300 відвідувачів.