Німецько-фашистська окупація Миколаєва тривав понад 950 днів. Згадуючи цей жахливий період в історії міста, дослідники та очевидці одноголосно стверджують: окупація — це найстрашніше, що може статися. Більше на mykolaiv-yes.com.ua.
Ізоляція
У 1941 році місцева німецька окупаційна адміністрація повідомила про перший наказ. В ньому було сказано, що в Миколаєві відтепер вводиться комендантська година. Також наголошувалося на примусовій здачі вогнепальної та холодної зброї, а також конфіскації радіоприймачів та транспорту. Крім того, власники нерухомості мали зареєструвати своє майно в комендатурі, а в процесі оформлення треба було вказати всіх, хто там проживає. Миколаївці втратили свою свободу. Люди опинилися в ізоляції та не знали, як жити далі. Звичний повсякденний устрій зламався. Люди боялися гуляти, збиратися, робити будь-що. Населенням заволоділи страх та постійна тривога. Ввечері всі вулиці були порожні та мовчазні.
Нацисти перестріляли дворових собак. Це сталося вже в перший тиждень окупації. Було заборонено рибалити та підходити до річкового берега. Окупанти дуже любили вводити комендантський час. В Миколаєві він починався о сьомій вечора та тривав до п’ятої ранку.
Влітку робили послаблення комендантської години з 20:00 до 05:00. Миколаївцям було заборонено збиратися в одному місці, якщо група перевищувала кількість трьох осіб та, якщо зустріч мала приватний характер. Після робочого дня люди не мали змоги погуляти з дітьми, зустрітися з друзями, провести свій вільний час так, як хочеться.
«Порядки», які мучили людей
Збиратися дозволялося в чергах за продовольчими товарами, де миколаївці передавали один одному новини та мали хоч таку змогу трохи поспілкуватися зі знайомими та друзями.
Містяни були змушені терпіти всі нововведення, які створила окупаційна влада. Треба було регулярно з’являтися у військовій адміністрації нацистів, щоб оформлювати різні анкети, отримувати продовольчі карточки, пропуски тощо. Психологічний стан людей все більше погіршувався через примусову ізоляцію. На це, зокрема, також впливала різниця у менталітеті місцевих та окупантів. Миколаївцям були незрозумілі деякі розпорядження нацистської адміністрації. Багато з цих розпоряджень були абсолютно абсурдні, а часто — геть безглузді. Комендант та його прихвосні не знали та не хотіли знати, як і чим раніше жило місто, які головні процеси давали йому життя, яким був суспільний устрій.
Головний поліцмейстер Миколаєва есесівець Фриц Титман випустив новий наказ від 24 жовтні 1941 року про правила пересування всередині міста, реєстрацію тих, хто приїхав або поїхав.
Миколаївцям, що мали реєстрацію на помешкання, суворо заборонялося відхилятися від свого шляху «дім-робота» більш ніж на двісті метрів від магістрального маршруту. Наприклад, якщо людина хотіла просто скоротити дорогу, її могли затримати та направити в табірний пункт, який був розташований на території сучасного лікеро-горілчаного заводу.
Саме тут знаходилася страшна тимчасова в’язниця просто неба. Там чекали на свою долю особи, яких нацисти тримали у заручниках. Якщо десь в місті були замахи на німецьких офіцерів та солдатів, то нещасних в’язнів розстрілювали на знак помсти.
Але миколаївці вперто ігнорували забаганки фашистів. Містяни хотіли ходити так, як ходили все життя і вони, і їх батьки та діди. Гітлерівці жорстоко карали простих, але гордих людей.
Очевидці розповідали про такі випадки. А ще згадували про «децимацію» — розстріл кожного десятого заручника. Одна з містянок згадувала про свого брата, який майже на пів року застряг у тимчасовій в’язниці. За той час він кілька разів проходив через «децимацію. Він тричі був шостим за списком, один раз — восьмим, а один раз — навіть дев’ятим. Йому «пощастило», його відпустили на волю.
Звиклі до горя
Таке неприродне явище, як «звичка до горя», навіть уявити жахливо. Але ті, хто на власному досвіді знав, що означає ворожа окупація, випробували його дію на собі.
Під час господарювання у місті фашистів, емоційне оцінювання миколаївців поступово змінювалося на відстороненість. Нервова система людей почала частково блокувати всі відчуття. На людних перехрестях стояли шибениці. Смерть, випадкова насильницька смерть стала постійним супутником кожного. Вона, як потворний жебрак, тінню ходила за миколаївцями, а вони удавали, що її не помічають. Так роблять, коли не бажають, або бояться зустрітися поглядом з тим, кому не радієш.
На нескінченний потік повсякденного страху та горя люди відповідали втомленою зовнішньою байдужістю.
М’ясорубка
В Миколаєві залишилися майже дев’яносто тисяч осіб, які не захотіли евакуюватися. Це були люди різного віку та професій, представники тридцяти шести національностей. Саме ці городяни пізнали той щоденний жах, протягом нестерпних 953-х днів окупації. Адміністрація міста змінювалася кілька разів. Поступово фронтове адміністрування вермахту змінилося на військове управління тилом. Цю інфраструктуру підтримки німецької армії представляли карательні загони есесівців, служба безпеки, поліція, шпиталі тощо.
Мобілізовані нацисти також не хотіли вмирати. Багато хто шукав собі «тепле місце» на будь-якій тиловій посаді. Замість фронту, есесівці з більшим задоволенням катували в’язнів та розпоряджалися життям миколаївців.
Згідно з архівними документами, дехто з німецьких офіцерів описував ті часи по-різному. Начальник відділу транспортної служби тилу 11-ї армії вермахту Пітер Лисоль згадував, що у спецзагонах СС було багато всіляких покидьків. Вони боялися радянських військ та жадали наживи. Мовляв, поштові вагони, що їхали до Німеччини, були до стелі забиті награбованим майном.
За час окупації гітлерівці знищили близько 80 тисяч осіб — мирних жителів та військовополонених.
Агенти НКВС жорстоко та витончено таємно страчували німців, німці вбивали мирних та військовополонених. Кровожерлива м’ясорубка не жаліла нікого. Миколаївщина тонула у крові своїх та чужих. Населення міста було своєрідним прикриттям нацистів. Карателі вбивали щодня по кілька десятків осіб. Історики кажуть, що ця цифра сягала близько 80 осіб на день.
Щодня психіка містян руйнувалася. Молодь примусово відправляли на роботи до Німеччини, кожен день розстріли, шибениці з тілами страчених, полювання на євреїв та саботажників — фактори, які знищували в людині сприйняття суспільства, ламали її волю. Під час окупації, балансуючи щодня між життям та смертю, люди ставали апатичними та безсилими. За той період багато людей втратило розум, були вбиті есесівцями та поліцаями. Інші допомагали нацистам та доносили, аби врятуватися. Хтось хоробро боровся у складі організованого підпілля. Але більшість стала інертною масою.
Після деокупації
Коли настало довгоочікуване визволення Миколаєва, люди, які залишилися живими та перебували понад два роки у суцільного жаху, не сильно відчули запах свободи. Після нацистів за містян взялися «свої». Хвора на параною радянська влада почала шукати колаборантів, зрадників, нацистських посібників. Знову почалися страти та концтабори. Тільки тепер радянські. Слабке, ледве живе населення не мало сил на опір. Ті, хто вижив, назавжди зберіг на собі пляму підозри. А раптом допомагав окупантам та не видав себе? Підозра!
Поки військові ціною власних життів визволяли батьківщину від гітлерівців, високі радянські посадовці розпочинали нову хвилю репресій проти своїх співгромадян.